Зміни в українській системі охорони здоров’я тривають

Ми хочемо, щоб за десять років головним для нашої країни був її людський капітал, а не корисні копалини. Щоб так сталося, наступні десять років мають бути часом докорінних реформ сфер здоров’я й освіти, а також безпрецедентних інвестицій у них.  

Оновлена сфера здоров’я у 2030 році – це насамперед

– ефективна система здоров’я для дітей,

– надійна Національна служба здоров’я, яка захищає родини від надмірних витрат на лікування, та

– сучасна інфраструктура здоров’я для літніх людей.

За таких пріоритетів Україна вже за десять років стане динамічною сучасною країною. Після 2030 року вона зможе приєднатися до країн Балтії, Скандинавії або Південно-Східної Азії й бути серед 30 країн із найкращим індексом людського капіталу.

Держава формулює загальні правила і концентрує ресурси, щоб створити належний рівень безпеки для своїх громадян. Це може відбуватися за рахунок часткового чи тимчасового обмеження індивідуальної свободи кожного з нас. 

Щоб потреба у безпеці не загрожувала нашим базовим свободам, застосування примусу державою має чіткі й жорсткі межі. Усередині меж кожен з нас повинен чітко виконувати приписи. Поза межами – наше приватне життя, в яке держава не має права втручатися. Самі ж межі встановлюються лише через демократичні механізми.

Щоб вдало реагувати на небезпеки, держава повинна перейти від підходу «мобілізація лише під час небезпеки» до підходу «готові до небезпеки щодня». Для цього потрібно посилити такі три функції:

– Intelligence (розвідка й аналіз). Потужний інтелектуальний і технологічний ресурс для управління ризиками та дій на випередження. Цей ресурс повинен функціонувати постійно й бути «очима та вухами» системи для своєчасного виявлення загроз для здоров’я.

– Мілітаризація. Вона потрібна для впровадження швидких рішень за наперед визначеними алгоритмами. Основним чинником успішного реагування є дисципліна й відпрацьовані навички поведінки у критичних ситуаціях.

– Субсидіарність. Це здатність приймати миттєві локальні рішення для швидкої мобілізації ресурсів. Для неї потрібні органічні зв’язки із громадами та місцевою владою.

Держава повинна врегулювати систему так, що багаті сплачують за себе й бідніших, ті, хто працюють, сплачують за тих, хто працював раніше або ще не працює, а також за тих, хто не працює тимчасово. Так реалізується установчий у Маніфесті принцип солідарності.

Щоб стимулювати розвиток людського капіталу, держава може надавати послуги, фінансувати послуги та регулювати надання послуг. Ці способи різні за вартістю для платників податків: регулювання – найдешевший, але потребує відповідних компетенцій від державного апарату; надання – найдорожчий, до того ж держава – не найкращий надавач. 

Традиційно українська держава утримує величезний апарат, щоб надавати послуги, майже їх не фінансує й дуже погано регулює. Цю піраміду слід перевернути. Надавати послуги, за окремими  винятками, мають незалежні постачальники, які конкурують між собою. Гарантовані державою послуги вона повинна фінансувати (через механізми стратегічних закупівель на договірних умовах). Основне ж, чим займатиметься держава, – це регулювання, тобто створення справедливих правил гри. 

Для цього держава повинна покладатися не на армії чиновників, а на невеликі професійні команди фахових, сучасних, освічених і добре оплачуваних політично нейтральних державних службовців.

Роль виборної законодавчої влади (ВРУ) та верхівки виконавчої влади, яка призначається ВРУ (КМУ, МОЗ), у сфері охорони здоров’я полягає в артикуляції та операціоналізації суспільного замовлення. Вони дають відповідь на питання, яким є суспільний консенсус щодо потреб громадян, як саме він має бути відображений у державних політиках, яким має бути дизайн системи й архітектура інституцій у її межах. Їхні рішення матимуть ефект у разі сталого впровадження протягом 3–5 років. 

Роль інституцій полягає в забезпеченні спроможності держави втілювати те чи інше бачення на практиці. Незалежні інституції накопичують галузеву експертизу й досвід, а також забезпечують тяглість у процесі впровадження державних політик. Відсутність таких інституцій прирікає будь-яку державну політику на невдачу через брак операційної спроможності.

Професійні інституції мають бути захищені від політичної циклічності. Тут допоможуть прозорі й чесні процедури їх формування та обрання керівництва, сталі управлінські процеси, а пряма комунікація між інституціями й людьми забезпечує їх легітимність.

Головними чинниками збереження здоров’я є спосіб та умови життя людини, медицина лише частково впливає на це. Про збереження здоров’я своїх мешканців мусить дбати громада: підтримка й заохочення здорових звичок, інфраструктура для здорового способу життя, екологія, структура зайнятості, структура дозвілля тощо. Управління цими чинниками має стати пріоритетом місцевого самоуправління. Створення дієвих цільових місцевих програм для збереження здоров’я, підвищення якості й кількості соціальних послуг, турбота про вразливе населення (літніх людей, людей з інвалідністю, дітей), родини, які мають паліативних хворих, залучення таких родин до активної самореалізації у громаді, створення інфраструктури для здорового способу життя створюють здорову громаду. Громади повинні отримати також необхідні інструменти і стандарти формування таких програм.

Що таке здорові стосунки громади, лікарні й медиків?

Лікарні – це автономні підприємства. Лікарі – вільні фахівці. Громада має ставити перед лікарями завдання зі збереження й відновлення здоров’я свого населення в рамках стратегії громади та у співпраці з іншими підприємствами і службами. 

Інвестуючи в лікарні, громада не має порушувати управлінську автономію, наприклад казати директорові, кого можна звільняти, а кого ні, або як розподіляти гроші бюджету лікарні. Директор лікарні відповідає перед власником за її фінансову спроможність, якість наданих послуг і задоволеність ними населення. Як вона цього досягає – це внутрішнє питання автономного закладу.

Водночас громада має переконатись, що до управління закладом на основі прозорого конкурсу залучений професійний управлінець. Вона повинна сприяти ефективній роботі корпоративного управління через створення спостережної чи наглядової ради, активну участь у створенні зрозумілої стратегії розвитку закладу з урахуванням унікальних потреб громади.

Регіональний рівень управління має створювати умови для співпраці та об’єднання зусиль усіх медичних закладів регіону й роботу їх як однієї мережі для збереження здоров’я мешканців усієї області.

Свобода лікаря тримається на двох опорах: самоврядування, яке підтримує й захищає його, та статус вільної професії, який дає лікареві можливість легально отримувати винагороду й менше залежати від роботодавця. 

Право на медичну практику лікар буде отримувати від лікарської палати, яка прийматиме в нього складний іспит. Лікар стане рівним серед рівних у незалежній спільноті фахівців. Кожен лікар зможе увійти до управління палати або делегувати туди того, кому довіряє. Професійні дії лікаря, в тому числі помилки, оцінюватимуть його колеги, а не чиновники за зачиненими дверима.

Слідом за лікарями медсестринська професія також почне організовувати власне самоврядування. Із секретарки лікаря медсестра має стати самостійним вільним професіоналом, який може працювати в команді з лікарем, а може працювати автономно.

Неписані заборони на обговорення болючих і дражливих тем стримують розвиток сфери здоров’я й залишають найгірші проблеми нерозв’язаними роками. За останні десятиліття в цій сфері міцно вкоренилася культура віктимності. Лікарів або пацієнтів заведено вважати приниженими групами. Політики охоче підсилюють цей імідж, сподіваючись на дешеву популярність.

У новій системі не може бути табу на обговорення корупції та неформальних платежів, низької фаховості через погану освіту, лікарської помилки, конфліктів інтересів у спільнотах лікарів і пацієнтів та інших.

Почуття власної гідності, що походить від внутрішньої свободи, повага до опонента, яка походить від переконання, що всі діють в інтересах пацієнта, та діалог стануть інструментом розконсервації й розв’язання цих проблем.

Громадянське суспільство має включати професійні асоціації, об’єднання пацієнтів, релігійні та правозахисні організації, бізнес-асоціації тощо. Ми віримо, що інвестиції в громадянське суспільство сприятимуть спроможності кожного громадянина стати повноцінним суб’єктом нової системи.